Дипломная
Розділ 1. Проблема утвердження дитини в середовищі соціальних протиріч у художній інтерпретації Чарльза Діккенса
Майже завжди істинною біографією митця в кінцевому рахунку є його книги. Однак у світовій літературі не такі часті випадки, коли творчість письменника в своїй основі настільки автобіографічна, як у Чарльза Діккенса, відомого англійського прозаїка-реаліста. Фактори, які впливали на формування його особистості, знайшли своє відображення в усьому, що вийшло з-під пера майстра за роки багаторічної літературної діяльності. Особливо ж повно це твердження реалізується в дитячих творах, що займають вагоме місце в доробку митця.
Чарльз Діккенс народився 7 лютого 1812 року в Лендпорті, біля міста Портсмут, розташованого на острові Портсі. Його родовід не був якимось особливим. Дід Вільям Діккенс служив лакеєм, потім дворецьким в одному маєтку, був одружений з покоївкою Елізабет Болл. Він рано помер, залишивши напризволяще двох синів. Молодший – Джон, батько майбутнього письменника, отримав поверхову освіту й добився місця дрібного чиновника морського відомства. Хвалькуватий і добродушний прожектер, він нерозумно витрачав гроші на пиятику та друзів, які любили слухати його „хмільні історії”. Мати ж Чарльза, Елізабет Діккенс, навпаки, була доброю, освіченою жінкою. Саме вона прищепила синові любов до читання, повагу до людей, прагнення до добра, ненависть до зла, і, що головне, – навчила спостережливості.
Через службові обставини батька у 1814 році родина переїхала до Лондона, а через три роки оселилася в невеликому містечку Чатемі. Час, проведений тут, був найщасливішою порою в дитинстві хлопчика – через те, що батько отримав місце в Адміралтействі, родина на деякий період була забезпечена матеріально.
Чарльз ріс вразливим і допитливим, багато картин дитинства назавжди закарбувалися в його пам’яті: прогулянки містом, відвідування таверни, де хлопець, будучи ще маленьким, разом зі старшою сестрою Фанні співав пісеньки. Улюбленим заняттям для нього були спостереження за манерами та поведінкою людей з метою імітувати їхні жести, міміку, інтонацію у домашніх виставах. Чарлі дуже любив свого батька, добру й товариську людину. Тільки згодом він зрозумів, що ці якості поєднувались у ньому з життєвою непристосованістю та легковажним ставленням до сім’ї. Свого батька Діккенс влучно зобразить пізніше в образі містера Мікобера в романі „Девід Копперфілд”.
Незабутнє враження на хлопця справило веселе циркове мистецтво. А от у Королівському театрі Рочестера на виставах шекспірівських трагедій „Макбет”, „Річард III”, коли Чарлі разом з батьками слідкував за низкою вбивств і страшних злочинів, що відбувалися на сцені, панувала зовсім інша атмосфера. Клоунада й трагедія, смішне й зловісне могли бути сприйняті вразливим хлопчиком як вияв протиріч самого життя, що таїло в собі так багато кумедного й так багато страшного. Дитяча уява народжувала дивні картини, в яких поєднувалися звичайне й фантастичне, реальність і вигадка.
Діккенс завжди пов’язував радісні спогади дитинства з книгами, які були в той час його найкращими друзями. Про любов Чарльза до читання не раз згадувала його няня Мері Уеллер. Вона була прив’язана до свого вихованця, „славного хлопчика, непосидька, щирого за натурою, привітного, відкритого” [42, 12], якого часто знаходила де-небудь в безлюдному закутку за читанням. В бібліотеці Діккенсів були романи англійських письменників XVIII століття, зокрема „Робінзон Крузо” Д.Дефо, „Том Джонс” Г.Філдінга, „Пригоди Родрика Рендома”, „Мандрівка Хамфрі Клінкера”, „Пригоди Перегріна Пікля” Т.Смоллета. Неодноразово хлопець перечитував твори Л.Стерна, О.Гольдсміта, казки „Тисяча й одна ніч”, твори В.Шекспіра, Біблію. Література ще змалку формувала смаки й пріоритети майбутнього митця.
Чарлі мріяв вступити до коледжу. Освіта, яку хлопець отримав, не була систематизованою. Читати й писати його навчила мати, потім він відвідував початкову школу Чатема. Вчитель Вільям Джайлз допоміг Чарльзу зрозуміти красу мови англійських письменників, навчив з повагою ставитися до слова – він інтуїтивно відчув обдарованість свого учня та незвичайність його натури.
В той час, коли Чарлі виповнилося дев’ять років, благополуччя родини сильно похитнулося, вона зазнала грошових труднощів, заплуталась у боргах. Розпродавши майже все домашнє майно, щоб хоч якось розплатитися з кредиторами, Джон Діккенс, у якого на той час було п’ятеро дітей, переїхав по службі до Лондона. Дім, де тепер влаштувалася родина, знаходився на окраїні міста в закутках убогої глушини, де напівзабудовані ділянки перемішувалися з пустирем.
Чарльз був опорою сім’ї, головним помічником матері: допомагав по господарству, доглядав молодших дітей, чистив взуття, ходив у ломбард і до лихварів, щоб віддати під заставу чи продати щось із речей. Через злиденність хлопець забув про школу. Батько був не в змозі утримувати велику сім’ю на скромну платню. Незабаром його заарештували, і деякий час родина проживала у в’язниці. Щодо Чарльза, він змушений був іти працювати.
Тяжка робота на фабриці вакси здавалася хлопцю страшним сном. Однак знайомство Діккенса з життям, з людьми, з Лондоном якраз і допомогло йому стати письменником. Згадуючи в майбутньому жахливі сторони свого життя, постійну боротьбу за виживання, Діккенс наділяв власними якостями дітей-героїв численних книг, беззахисних істот, котрі рано навчилися відрізняти добро від зла, пристосовуватися в жорстокому світі дорослих, доводити своє право на існування.
Після смерті матері батько забрав сина з фабрики й віддав до школи Веллінгтон-Хауса, в якій панували повна вбогість і жорстокість, – про це пізніше буде написано в романі „Девід Копперфілд”. Однак були в ній і свої радощі: діти пустували (тримали в партах тварин), навчалися гарним манерам (грі на скрипці, танцям), влаштовували лялькові вистави, в яких Чарльз брав активну участь, закохувалися в дівчат, випускали учнівську „Нашу газету”, куди хлопець писав статті. Ці спогади також стали в пригоді під час художнього відтворення відомим прозаїком дитячої психології.
Ще в юності Діккенс почав думати про можливість присвятити себе літературі. Однак праця, якою хлопець займався за дрібні гроші, стала йому перешкодою, відхиленням від мети. Служба в адвокатських конторах, діяльність в якості парламентського репортера не ввійшли, подібно до фабрики вакси, в ту тканину, яку плела його фантазія, хоча враження, які він отримав у світі суддів, спорядили гобелен його творчості великою кількістю незвичайних і похмурих малюнків. У книгах, які згодом побачили-таки світ, часто проявлялося презирство до британських законів, парламентської системи, які запліснявілою ритуальністю і багатослів’ям породили протест у юній честолюбивій душі. Це почуття не покидало письменника все життя, надало його соціальним поглядам особливої оригінальності й алогічності.
Нужденне дитинство, принизливе становище, невтішне юнацтво, важка робота, безгрішшя Діккенса відобразилося в багатьох його творах; він виступав захисником знедолених, пробуджував жаль і співчуття до них, завжди був на боці ображених. Письменник вірив у перемогу добра над злом, у можливість виправлення соціальних пороків. Його улюблені герої – люди зі здоровим почуттям гумору, нев’янучим оптимізмом, добрим серцем. Це і Олівер Твіст, і Ніколас та Кет Нікклбі, й крихітка Дорріт, і Девід Копперфілд. Протистоять же їм моральні потвори, лицеміри, егоїсти, користолюбці, зверхні люди: подружжя Сквірсів, містер Бамбл і місіс Мен, Ральф Нікклбі та багато інших. Такі контрасти життя прозаїк уособлював у конкретних характерах, які він змальовував з притаманною йому чутливістю.
Проникнення письменника у психологію починається із зовнішніх спостережень. Діккенс характеризує людину через бачені прості прояви схованої від стороннього ока сутності, помічає в кожному героєві найдрібніші нюанси душевного життя й через них відкриває внутрішню суть особистості. При всіх складнощах характерів, змальованих митцем, зміст і художня краса зображуваного світу залишаються доступними розумінню, а отже здатними виявляти виховний вплив на читачів. При цьому найбільш майстерно Діккенс відображає долю дітей, їх внутрішній світ, вдачу, зворушливу чуйність, глибину та багатогранність переживань, ненависть до брехні й лицемірства. До нього література не знала такого проникливого та правдивого зображення страждань, хвилювань дитини, позбавленої найскромніших радощів, дитини, яка не знає, що таке гра.
Діти для Діккенса – це совість людства. Щоб вона була незаплямованою, необхідно довіряти їхню долю надійним людям. Турбота письменника про підростаюче покоління виразилася через його теорію нещасливого дитинства, а думка про те, що доля дітей залежить від оточення, що в суспільстві, яке побудоване на пригніченні, діти – найбільш безправна та пригноблена частина, звернула на себе увагу сучасників.
Проблеми виховання Діккенс пов’язував із питаннями освіти. Щоб поєднати сім’ю в один духовний колектив, письменник створив журнал „Домашнє читання” для людей різного віку, де писав про свої надії на те, що спілкування за родинним столом буде сприяти розвитку шляхетних традицій, а спільне читання розпалюватиме „вогник фантазії в яскраве полум’я натхнення”. Славетний митець був переконаний, що людство повинно самовдосконалюватися заради своїх Нащадків (це слово він завжди писав з великої літери). Тому так багато уваги присвячено в його творах саме темі дитинства.
Наприклад, роман „Олівер Твіст” був написаний Діккенсом під впливом закону 1834 року, який прирік бідняків на вимирання та здичавіння в „робітних домах”, що рекламувались як благодійні заклади, пристосовані для проживання дітей-сиріт. Це своєрідний „роман виховання”, в якому письменник нещадно викриває антигуманну дійсність, наочно демонструючи, що насправді являють собою дитячі притулки, призначені для тих, хто потребує допомоги. Встановлений тут режим нічим не відрізнявся від в’язничного: страшенні злидні, світ жорстокості, потворні взаємини, насильство, сваволя, страждання і єдино очікуваний від них порятунок – смерть... У стінах саме такого робітного дому й народився хлопчик, якого пізніше назвали Олівером. Свідками його народження були лише стара жебрачка та похмурий лікар. При народженні малюка „мати палко притисла побілілі губи до його чола, провела руками по обличчю, кинула дикий погляд навколо, здригнулась, впала горілиць на подушку... і померла” [49, 8].
Дитинство Олівера проходило в середовищі таких же сиріт, як і він. Малюки роками носили одне й те ж лахміття, поступово дичавіючи від голоду. Наглядачі місіс Мен і містер Бамбл не надто хвилювалися за своїх вихованців, натомість вони мали з них вигоду, користуючись жалюгідними запасами, що належали сиротам. Про тяжку долю мешканців притулку письменник говорить майже на кожній сторінці роману: ”Олівер Твіст та його товариші терпіли муки, повільно помираючи від недоїдання; вони стали такими жадібними та здичавілими від голоду, що один хлопчик, фізично розвинений не на свій вік, і не звиклий до таких харчів (його батько колись мав невелику кухмістерську), похмуро попередив товаришів, що, коли він не діставатиме регулярно додаткової порції каші, він колись випадково з’їсть уночі свого сусіда, кволого, виснаженого хлопчика, що спав поруч. Погляд у нього був несамовитий, і налякані товариші повірили йому” [49, 18]. „Кинутий жереб випав Оліверу і той у розпачі встав із-за столу і, підійшовши із мискою і ложкою в руці до наглядача, промовив, трохи лякаючись власної сміливості:
- Прошу, сер, я хочу ще.
Наглядач був дебелий, гладкий чоловік, але тут він аж пополотнів.
Остовпівши від подиву, кілька секунд мовчки дивився на малого бунтаря, а потім сперся об казан, щоб не втратити рівноваги. Помічниці заніміли з несподіванки, хлопці – з жаху.
- Що таке?.. – промовив він, нарешті, слабим голосом.
- Прошу, сер, - повторив Олівер, - я хочу ще.
Наглядач вдарив хлопця черпаком по голові, міцно схопив його за руки і закричав, викликаючи сторожа” [49, 19].
Зібрання ради робітного дому сприйняло сором’язливе та незвичне прохання Олівера як бунт і вирішило, що подальше перебування хлопчика в притулку дуже небезпечне: ”Цей хлопчина закінчить життя на шибениці, - сказав хтось із членів ради” [49, 19].
За грошову винагороду Олівера хотів узяти учнем сажотрус, але Діккенс із притаманною йому іронією зробив долю хлопчика порівняно „благополучною”, відправивши його на „навчання” до трунаря. У сажотруса ,,дитинку чекало в прямому значені рабство, хлопець був би постійно брудним. Ніякий механізм не може проникнути в коліно пічної труби краще за маленького хлопчика, який пролізе в будь-яку щілину. Хлопчик ліз, задихаючись від пилу, диму та кіптяви з небезпекою зірватися вниз, дуже часто в ще не згаснувший вогонь” [49, 22]. Натомість у нового господаря він змушений був спати серед трун і отримував недоїдки, призначені для собаки. Порівнюючи можливе й реальне становище Олівера, письменник не може стримати гніву. З ним він звертається до тих, хто знущається над дітьми: ,,Хотів би я, щоб якийсь угодований філософ… поглянув, як хапав Олівер Твіст вишукані наїдки, якими погидував навіть пес. Я б хотів, щоб цей філософ бачив, з якою дикунською пожадливістю роздирав голодний хлопець ці шматки. Але ще дужче хотілося б мені побачити, як цей філософ з такою самою насолодою уминає таку ж страву” [49 , 35].
У трунаря Олівер зазнавав щоденних страждань і образ, які часто брали за живе. Крім того, він бачив багато людських смертей, адже допомагав хазяїну обходити будинки померлих бідняків. Ці обставини врешті змусили хлопця втекти від „благодійника”. Письменник підкреслює надзвичайну важливість першого самостійного рішення героя, бо воно стало причиною подальших змін в усіх його справах та основою мрій про краще майбутнє.
Однак, коли голодний і кволий Олівер дістається до Лондона, місто зустрічає його вкрай непривітно. Спочатку хлопчик потрапляє до злодійської зграї, утримувачем якої був жорстокий та корисливий Феджін, і стає жертвою злодія Сайкса. Він опиняється в середовищі суспільних покидьків і сам має всі шанси стати таким, як його нові товариші. Крім того, Олівера зі злочинними намірами переслідує таємничий містер Монкс. В одну мить перед дитиною відкриваються сумні таємниці життя. Його долю змінює лише випадкова зустріч із добрим містером Браунлоу. Він і добросердечна стара місіс Бедвін, а також тітонька Мейлі та її племінниця Роуз рятують хлопчика від смерті, дають притулок, допомагають з’ясувати таємницю його походження й отримати спадок. У підсумку роман закінчується оптимістично: добро торжествує, окремі негативні герої перевиховуються, а зло справедливо покаране, що дещо порушує логіку оповіді. Варто зазначити, що Діккенс вдавався до подібних сюжетних ходів не випадково. В такий спосіб він прагнув продемонструвати основні риси своєї творчої манери – людинолюбство та життєрадісність.
Роман ,,Олівер Твіст” викликав бурхливу полеміку в англійській буржуазній пресі. Деякі критики досить стримано визнавали позитивні якості твору. При цьому вони відмічали ризик, якому піддавав себе письменник, увівши в літературу представників нижчих класів. Інші ж прямо звинувачували автора у ,,вульгарності”, маючи на увазі зображення життя людей з народу. Дехто відмічав відверту зухвалість романіста, який насмілився зробити героєм художнього твору хлопчика, що народився і виховувався в притулку. На наш погляд, така реакція означала, що образи, створені Діккенсом, мали велику викривальну силу. Тогочасна преса осипала автора грубою лайкою, але насправді це була найкраща похвала його художній майстерності, адже прозаїкові вдалося створити роман, який нікого не залишав байдужим, та оголити всі вади суспільства з допомогою змалювання впливу соціальних законів на долю беззахисної дитини. Задля досягнення мети Діккенс використав широкий спектр художніх прийомів. У творі є прекрасні мелодраматичні сторінки, що демонструють ставлення митця до світу знедолених; є й суто викривальні, де письменник-реаліст здебільшого використовує гротеск у його трагедійному звучанні, аби показати ганебну пристрасть англійських буржуа до збагачення будь-якою ціною. Крім того, в „Олівері Твісті” використовується прийом „контрастного монтажу” (перемежування трагічних сцен із комічними). Остання риса, за нашими спостереженнями, є основою світосприйняття письменника: він вважав, що хоча подібні поєднання іноді видаються безглуздими, однак вони надзвичайно натуральні, бо в реальному житті зустрічаються дуже часто.
Життя з молодих років учило Діккенса чітко розрізняти добро і зло, давало матеріал для співставлення, виробляючи критичний погляд на проблему співіснування особистості й соціуму. Тому в його романі тісно переплелися факти власної біографії з конфліктами епохи в цілому. Письменник доскіпливо аналізував свій час і своїх співвітчизників, легко кепкував із дрібних людських вад, гнівно засуджуючи вади суспільні, вмів у поодинокому побачити загальне й відтворити в художніх образах переживання маленької людини – в цьому й полягає непересічне значення роману „Олівер Твіст”.
Осібне місце в прозовому доробку Діккенса посідає ще один твір про долю дитини в тогочасному суспільстві – ,,Життя Девіда Копперфілда” (1849-1850). Це автобіографічний роман, бо в його сюжетну основу покладені спогади самого письменника. У передмові автор зазначає: ,,Жодна людина не здатна, читаючи цю історію, вірити в неї більше, ніж вірив я, коли писав її… З усіх моїх книжок я найбільше люблю цю. Мені легко повірять, коли я скажу, що ставлюсь як ніжний батько до всіх дітей моєї фантазії й ніхто й ніколи не любив сім’ю так палко, як люблю її я. Та є одна дитина, котра мені особливо дорога, і, як багато ніжних батьків, я люблю її в найглибших схованках свого серця. Її ім’я – Девід Копперфілд” [48, 3].
У романі Діккенс описує власне важке дитинство, знайомить нас зі своїми батьками, а також із людьми, що його оточували. Однак події, що мали місце в дійсності, у творі пов’язані між собою в новій послідовності, а люди отримали інші імена й виконують інші функції. Справа в тому, що автор мав намір не сповідуватися перед читачем, а показати процес формування творчої особистості, якою й був сам.
На початку ХХ століття відомий письменник і критик Стефан Цвейг, аналізуючи доробок Діккенса, в деяких його творах відзначав наявність ,,комічної банальності”. Він вважав, що романи прозаїка – це ,,безладна мішанина незвичайних пригод і смішних дрібниць, які десятиліттями марно чекали любителя. А він узяв ці старі, знецінені, запилюжені речі, надраїв їх до блиску, розташував по порядку, осяяв сонцем свого гумору. І тоді вони несподівано заясніли небаченими фарбами. Так він добував маленькі неоціненні почуття з серця простої людини… Він розворушив попіл забуття, під яким було поховано світ простих людей, повернув йому красу й стрункість: тільки в його творчості цей світ почав жити знову” [47, 7]. Важко не погодитися з даним твердженням, перечитуючи „Життя Девіда Копперфілда”.
Діккенса взагалі називали ,,Шекспіром вікторіанської доби”, маючи на увазі специфіку його художнього бачення. Але якщо в Шекспіра кожний жарт обертався на той всесильний сміх, що в підсумку викриває людське зло, то гумор Діккенса завжди лишався атрибутом ординарного існування, інструментом, що очищає людські душі. Коли чуєш цей сміх, сльози скривджених перетворюються на грізний водоспад, що лякає всіх, хто втратив людяність, у кого черства душа. І мимоволі захоплюєшся тими персонажами, які, незважаючи на моральне зло, зберегли в своїй душі непідробну доброту. До таких персонажів належить і юний герой роману.
Перші роки життя були для Девіда ідилією: ,,Виринає з імли наш дім, а далеко-далеко тихе кладовище, де небіжчики спокійно лежать у своїх могилах, осяяних попелястим світлом місяця. Ніде немає трави такої зеленої, як трава на цьому кладовищі; ніде немає таких тінистих дерев, як там; немає нічого мирнішого, ніж ці могили” [48, 18]. Але з часом ця ідилія перетворилася на справжнє пекло. Спочатку в домі, де живе Девід з’являється незнайомий джентльмен з чорними бакенбардами, і з його погляду видно, що він обожнює матір хлопця: ,,Квадратна нижня частина обличчя і чорні цятки на підборідді – сліди густої чорної бороди, яку він щодня ретельно голив, – нагадували мені ту воскову фігуру, яку з півроку тому привозили в наші краї. Все це, а також правильно окреслені брови й біло-чорно-коричневе обличчя – хай буде прокляте його обличчя і пам’ять про нього! – змушували мене, незважаючи на мої лихі передчуття, вважати його дуже вродливим мужчиною. Не сумніваюсь, що вродливим вважала його й моя бідолашна мати” [48, 25].
Поступово маленький Девід осягає справжню суть містера Мердстона. Після одруження з цим чоловіком місіс Копперфілд постійно перебуває під впливом деспотично нав’язуваної чужої волі. Вона не помічає, що Мердстон за допомогою своєї сестри весь час нею маніпулює. Девід ще не знає, що на нього чекає далі. Коли під час медового місяця нового подружжя його відправляють на морське узбережжя, він дуже радіє, адже там у своєму будинку, що має форму корабля, живе брат няні Девіда містер Пегготі з прийомними дітьми – маленькою Емлі та Хемом.
Та після повернення в рідний дім для хлопця починається чи не найсумніша сторінка його життя, бо вітчим виявився справжнім садистом, типовим представником середньої верстви Англії. Він годинами тримає Девіда біля себе, навчаючи його арифметиці – ,,науці фактів”, постійно б’є його за найменшу провину: ,,Він боляче вдарив мене, і тої ж миті я вчепився зубами в руку, якою він тримав мене, і прокусив її. Досі мене пересмикує, коли згадаю про це… А він шмагав мене так, ніби хотів забити до смерті…” [48, 57]. Знущаючись зі свого пасинка, Мердстон намагається переконати всіх оточуючих, що той ледар і зіпсоване хлопчисько.
Коли Девіда нарешті відправляють у навчальний заклад, він потрапляє до рук містера Крікла, такого ж садиста, як і Мердстон. На прохання вітчима Девіду прив’язали на шию велику паперову пов’язку з написом: ,,Обережно! Я кусаюсь!” Деякі учні почали танцювати довкола нього, як індіанці, інші – цькували як собаку, а вчитель при цьому погрожував підпиляти зуби. Та навіть у такій нестерпній атмосфері хлопець не втрачав віри в доброту людей. У цьому йому допомагала література: ,,Після мого батька залишилася невеличка бібліотека, що містилася нагорі, куди я мав доступ. В цій дорогоцінній для мене кімнатці я знайшов Родрика Рендома, Перегріна Пікля, Хамфрі Клінкера, Тома Джонса, векфільдського священника, Дон-Кіхота, Жіль Блаза і Робінзона Крузо – славне воїнство, що склало мені компанію. Вони не давали зблякнути моїй фантазії і моїм надіям на зовсім інше життя в майбутньому, десь в іншому місці” [48, 55].
Коли помирає Девідова мама, вітчим із сестрою забирають його зі школи й віддають працювати на фабрику вакси. З відчаю хлопець відшукує двоюрідну тітку Бетсі Троттвуд, свою єдину родичку, що всиновлює його. Протягом тривалого часу він живе безтурботно, запускаючи повітряних зміїв разом із тітчиним другом містером Діком. Однак перед Девідом постійно зринають невеселі спогади. Він часто згадує містера Мікобера, якого переслідували кредитори, а одного разу навіть заарештували за борги, місіс Пегготі, що одружилася з візником Баркісом, крихітку Емлі. Іноді в уяві виринають страшні події загибелі його близьких друзів – аристократа Стірфорта й моряка Хема: ,,Я був дуже пригнічений і опечалений, і тривога моя, що Хема немає, була не зовсім зрозумілою для мене. Я не усвідомлював, як сильно схвильований тим, що сталося, а тривале перебування на маленькому вітрі приголомшило мене. Незбагненне сум’яття панувало в моїй голові, я втратив відчуття часу і простору… Я був якимсь на диво неуважним. Та водночас вельми зосередженим, і в моїй свідомості виразно і яскраво виникали усі пов’язані з цим місцем спогади” [48, 729].
Показово, що в романі автор виступає водночас і ,,героєм” твору, котрий веде розповідь від свого імені, й умовним ,,оповідачем”, що аналізує події в житті персонажа. Крім того, письменник постійно відокремлює минуле від сучасного – у Девіда переплетіння часових площин відбувається лише під час найбільшого хвилювання. Такий прийом ніби підкреслює, що для Діккенса поняття „колись” – це реальність, ланка, що поєднує минуле з сьогоденням та дозволяє письменнику встановлювати причинно-наслідкові зв’язки розвитку створених ним конфліктів і характерів.
Наше спостереження підтверджує й відомий літературознавець Е.Уїлсон. У книзі ,,Світ Чарльза Діккенса” він доводить, що письменник показує свого героя у двох різних ракурсах. Перший (його ми частково охарактеризували) – присвячений безпосередньо дитячим рокам Девіда, коли він дивиться на світ очима підлітка, тоді як другий демонструє читачеві позицію зрілого митця, котрий намагається дати оцінку дитячим враженням свого героя, щоб на їх тлі розкрити істинні реалії суспільного буття Англії, яке породило не лише Копперфілдів, а й Мердстонів і Кріклів: ,,Написаний від першої особи, це найзаповітніший, або як кажуть ,,психологічний” Діккенсовий роман: випереджаючи Пруста, він відтворює життя по відгуках і підказках пам’яті. З цієї точки зору роман зроблено чудово. Оглядаючись у минуле, Девід постійно запитує себе: ось сталося одне, потім інше – чи я усвідомлював якимось почуттям, чим усе це обернеться в житті? І переконується: так, були ознаки, було передчуття страху, тривоги й смутку. Але книга допомагає забути, що вона витвір мистецтва. І ми вже цілком довіряємося Девідові Копперфілду, який – у пошуках сенсу прожитих років; і звичайно, ми схиляємося до того, що Девід безцінний провідник, що все так і було, – настільки легко й обережно розгортається тканина спогадів, настільки вона відчутна. Й при тому, що в романі значно менше ,,дійсності”, ніж в інших Діккенсових творах, що в ньому переважно відтворюється духовне життя героя, парадоксальним чином ,,Девід Копперфілд” більш за інші ,,реальна” річ. Почасти це пояснюється тим, що за Девідом Копперфілдом ми постійно відчуваємо вельми реального Чарльза Діккенса. Та головне – це віртуозна зміна оповідних регістрів, оркестровка голосів і підголосків, які доносить пам’ять” [42, 114].
Як спостерігач, герой твору, спираючись на безпосередність дитячого сприйняття, знайомить нас із родиною зубожілого аристократа Стірфорта, який спокусив племінницю старого рибалки Пегготі. Устами Девіда автор заперечує моральні устої цих людей, бо насправді вони не знають, що таке справжні почуття, вважаючи, що їх можна купити, так само як будь-які моральні злочини можна прикрити грішми. Зовні родина Стірфорта – сама респектабельність, персоніфікована в образі їхнього слуги Тома Літтімера, котрий за викрадення Емлі потрапив до одиночної камери. Вражений його порядністю, начальник в’язниці демонстрував усім відвідувачам цього ,,зразкового в’язня №28”. Іншим ,,зразковим в’язнем” був Урія Хіпп, породження школи бідняків. Свого часу він пережив голод, побої, приниження, однак у праведному прагненні ,,стати людиною” все більше віддалявся від людського стану, перетворюючись на втілення зла. У підсумку Урія став хитрим негідником, що вміє приховувати під маскою лагідності й покірливості вовчу натуру: ,,Фізіономія Хіппа навдивовижу нагадувала обличчя мерця. Руки в нього довгі й худі, як у скелета, очі, що вміли так пильно спостерігати за всім, були без повік. І оскільки вони були червонуваті, кожному, хто сидів у затишній кімнаті містера Уїкфілда, здавалося, ніби два червоних сонця приглядаються до нього. Кожного, хто б не намагався з ним заговорити, Урія переконував, звиваючись усім тілом, що він людина маленька, нікчемна, смиренна, яка мріє лише про те, щоб після смерті потрапити у ту райську обитель, де нині перебуває його покійний батько-паламар. Але той, до кого Урія звертався, часом не чув жалісні ,,рації”, бо не міг відірвати погляду від його носа, адже ніздрі Хіппа, тонкі й ніби розплющені, відзначалися й вельми неприємною властивістю розтягуватися та скорочуватися; здавалось, вони кліпають замість очей, які у нього чи колись кліпали” [48, 205] – таким він постав перед своїм колишнім другом Девідом. Як бачимо, письменник не шкодує фарб, аби точно й виразно змалювати найхарактерніші негативні типи англійського суспільства другої половини ХІХ століття, і в цьому йому допомагає неупереджений погляд дитини.
Однак, попри критичну направленість, „Девід Копперфілд” все ж твір оптимістичний. Деякі критики навіть порівнювали його автора з просвітителями ХVІІІ століття, які так само, як і Діккенс, вірили в незнищенну доброту людини. У свої твори вони часто вводили диваків, котрі підмічали в суспільстві все, що вислизало з погляду тих, хто належав до цього суспільства від народження. Діккенс унаслідував цю традицію, адже в ,,Девіді Копперфілді” ми знайомимося з містером Діком, міра дивацтва якого така, що знаходиться за гранню нормального. При цьому він чистий душею і дуже добрий, тому часом здається, що функціональна роль даного образу – відмінити собою все зло. До того ж, роман має щасливий фінал, традиційний для творчості письменника в цілому: надії малого Девіда на краще майбутнє справдилися, він не втратив віри в добро і справедливість і зміг стати значимою особистістю.
Підсумовуючи зазначимо, що роман Діккенса „Життя Девіда Копперфілда” зайняв гідне місце в скарбниці світової реалістичної прози. З допомогою образу головного героя письменник поглянув на суспільство очима дитини, підлітка, юнака, мудрого автора, критично оцінивши соціальні негаразди й виявивши позитивний потенціал. Тому ми з упевненістю можемо стверджувати, що поява ,,Девіда Копперфілда” знаменує собою початок нової доби в розвитку літератури про дітей. Саме завдяки художнім відкриттям Діккенса суспільна думка й мистецтво почали пройматись уявленнями про існування внутрішнього світу дитини, про його самостійну значимість, про його несхожість зі світом дорослих, про його неповторність і драматизм зростання. Англійський прозаїк вчив цінувати дитинство як головну частину людського життя, і його уроки добре засвоїли численні послідовники, серед яких, на наш погляд, своєю оригінальністю виділяється яскравий представник літератури Сполучених Штатів Америки Марк Твен.
Розділ 2. Цінності дитинства та їх реалізація в світі дорослих як домінанта романів Марка Твена „Пригоди Тома Сойєра” і „Пригоди Гекльберрі Фінна”
На півдні США, на березі ріки Міссісіпі, в маленькому селищі Флорида 30 листопада 1835 року народився Семюель Ленгхорн Клеменс – майбутній письменник Марк Твен. Він став шостою дитиною в родині Джона Маршалла Клеменса і Джейн Ламптон. Коли Семюелю виповнилося чотири роки, батьки разом із дітьми переїхали в невелике містечко Ганнібал. Тут хлопчик провів своє дитинство, і потрібно сказати, що воно не було спокійним. Семюель був бешкетником, дуже схожим на свого знаменитого в майбутньому персонажа – Тома Сойєра. Незважаючи на слабке здоров’я, до дев’ятилітнього віку він уже почав палити й очолив зграю вуличних розбишак. Природно, самим ненависним місцем на всій планеті для хлопчика тоді була школа. Втім, учився він, нехай навіть формально, недовго: в дванадцять років, після смерті батька, з навчанням довелося попрощатися. Натомість виникла необхідність працювати.
Перші гроші Семюель заробив, улаштувавшись помічником складача у місцевій друкарні. Видавнича справа настільки захопила його, що майбутній письменник разом із братом узявся за випуск власної газети. Спочатку вони зайнялися цим у рідному Ганнібалі, пізніше переїхали до Мескатину, потім до Кеокуку з метою продовжити видавничу діяльність в штаті Айова. Справи йшли, загалом, непогано, однак Семюелю постійно не вистачало коштів. Тому в 1857 році він повернувся на береги Міссісіпі й став учнем лоцмана, втілюючи свою дитячу мрію ,,пізнати ріку”. За два роки по тому Семюель Ленгхорн Клеменс отримує відповідне посвідчення та стає повноправним членом ,,річкового товариства”. Він має високі заробітки, насолоджуючись справою, яка йому відверто подобається, адже водити кораблі по руслу могутньої ріки від міста до міста, підкоряючи потоки й течії, коли тобі 24 роки, видається чудовим заняттям.
Однак, ідилія тривала недовго. У 1861 році в США вибухнула громадянська війна й Семюелю Клеменсу довелося стати солдатом Конфедерації. Та що могло втримати молоду людину, яка ще з дитинства звикла бути вільною? Через два тижні він дезертирує з рядів південної армії і спрямовує свій шлях на захід, до брата в Неваду (саме тоді пройшла чутка, що в диких преріях цього штату знайшли срібло й золото).
На срібних копальнях Семюель працював цілий рік, паралельно пишучи гумористичні розповіді для газети ,,Територіал ентерпрайз” у Вірджині-Сіті. Юнак виявив неабиякий літературний хист, тому в серпні 1862 року одержав запрошення стати співробітником видавництва. Тоді ж виникла потреба шукати собі псевдонім. Допоміг у цьому попередній життєвий досвід. У ті часи, коли Клеменс водив кораблі по Міссісіпі, не було жодного маяка, а лише буйки, які ставив сам лоцман. Заміряючи жердиною глибину ріки, він кричав своєму помічнику в рубку: ,,мірка – два”, що означало достатню глибину для безпечного плавання. Так і з’явився Марк Твен, який зумів у майбутньому завоювати своєю творчістю світове визнання.
Протягом кількох років письменника очікувало мандрування з газети в газету як репортера й фейлетоніста. Крім того, він підробляв публічними читаннями своїх гумористичних оповідань. Як кореспонденту газети ,,Альта Каліфорнія” йому вдалося взяти участь у середземноморському круїзі на пароплаві ,,Квакер-Сіті”, під час якого Твен зібрав матеріал для своєї першої книги ,,Простаки за кордоном”. Її поява в 1869 році викликала деякий інтерес з боку читаючої публіки через рідкісне для тих років сполучення південного гумору й сатири. Таким чином, літературний дебют письменника відбувся. Наступною успішною книгою став написаний у співавторстві з Чарльзом Уорнером роман ,,Позолочене століття”. А в 1876 році побачив світ новий твір Марка Твена, що не тільки закріпив його в якості видатного американського письменника, але й назавжди вписав це ім’я в історію світової літератури. Йдеться про знамениті ,,Пригоди Тома Сойєра”. По суті, письменникові й вигадувати нічого не довелося. Він згадав дитинство в Ганнібалі, своє життя в ті роки – і от на сторінках книги з’явилося містечко Сент-Пітерсберг, у якому легко можна розпізнати риси рідного міста письменника, як утім і риси безлічі інших дрібних населених пунктів, розкинутих по берегах Міссісіпі, та образ бешкетника Тома, котрий мав чимало спільного зі своїм творцем у юному віці.
Успіх повісті перевершив усі сподівання. Книга, насичена іскрометним гумором і написана доступною мовою, сподобалася широкому загалу звичайних американців, адже в Томі багато хто впізнавав себе в далекому й безтурботному дитинстві. Це визнання читачів письменник закріпив наступними творами, серед яких чільне місце по праву посів роман ,,Пригоди Гекльберрі Фінна”. Твір задумувався як продовження ,,Пригод Тома Сойєра”, однак він вийшов набагато складнішим і багатошаровим. Позначилося те, що Марк Твен створював його протягом майже 10 років, наповнених постійним пошуком досконалої літературної формули, шліфуванням мови й глибокими роздумами. Проте, обидва твори мають важливу об’єднуючу рису – образи дітей, що стали головними персонажами названих книг. Враховуючи мету нашого наукового дослідження, ми звернемося до більш детального аналізу саме цих творів письменника.
,,Пригоди Тома Сойєра”, які Марк Твен почав писати в 1875 році, стали книгою, якій судилось увійти до скарбниці світової літератури. Спочатку автор планував створити роман для дорослих. Однак через якийсь час він заявив, що цей твір – для хлопчиків і дівчаток. Така різка зміна планів була не випадкова. На час появи ,,Пригод Тома Сойєра” поширеним жанром американської дитячої літератури були так звані книги для недільної школи. Писалися вони в сентиментально-набожній манері, розповідаючи про гарних дітей, які підуть прямісінько до раю, і про поганих, що звичайно ж закінчать життя на шибениці. Традиційним героєм цих книжок був доброчесний, набожний та кволий ,,чемний хлопчик”. Повільно згасаючи від хвороби, він встигав перед смертю навернути на праведний шлях маленького негідника, що не бажав відвідувати недільну школу.
Книга Марка Твена була полемічно спрямована проти такої літератури, пародіювала її, стверджуючи любов до свободи, до всього чистого, здорового і світлого в людині. Ці ідеї автор утілив в одному зі своїх найчарівніших героїв – в образі відчайдушного шибеника Тома.
Пишучи повість, письменник спробував воскресити проведені в Ганнібалі дитячі роки, які попри всі незгоди, що їх судилося пережити його родині, збереглися в пам’яті як ідилія: містечко, що купається в сонячному мареві, лісисті пагорби, на схилах яких він із друзями грався в розбійників, а перед містом – велична широчінь Міссісіпі.
Біографи вже встановили, що більшу частину пригод Тома Сойєра автор пережив сам у віці свого героя. Неподалік Ганнібала справді існував безлюдний острів, куди хлопчаки втікали, щоб сховатися від ,,цивілізації” дорослих, або ж ховалися в печерах поблизу міста. В Ганнібалі, в натовпі босоногих дітлахів, письменник уперше зустрів прототипів своїх майбутніх персонажів. Був у цьому містечку й індіанець Джо, що ледь не помер від голоду, заблукавши в одній із печер. Дружба Самюеля Клеменса з маленьким волоцюгою Томом Бленкеншипом, згодом увіковіченим ім’ям Гекльберрі Фінн, стала однією з найяскравіших згадок у житті, попри заборону дорослих спілкуватися з ним (до речі, малий Сем порушував заборону ледь не щодня). Так само, як і Том Сойєр, малий Семюель випробовував на котові ліки, що призначалися йому самому, жахав матір, приносячи додому вужів і кажанів. Часто йому вдавалось уникнути заслуженої кари й разом із друзями Томасом Сойєром та Томом Бленкеншипом помріяти про повторення подвигів Робіна Гуда та пригод Робінзона Крузо...
У спогадах Марка Твена ці епізоди дитинства оповиті поетичним ореолом, і він не раз звертався до них у своїх творах. Та світлі, радісні згадки були невіддільні від сумних і трагічних. Так, наприклад, одного разу Самюель Клеменс став свідком убивства серед білого дня на одній із головних вулиць міста (цю картину Твен згодом відтворив на сторінках „Пригод Гекльберрі Фінна”). Тяжкі спогади дитинства були пов’язані і з існуючим у Ганнібалі рабством. Хлопець ріс в оточенні негритянських невільників, тісно спілкувався з ними й не раз спостерігав розправи над неграми-рабами: бачив, як шестеро чоловіків забили змученого, знесиленого втікача, як власник за мізерну провину вбив свого раба; на все життя запам’ятав страту аболіціоніста Гарді. Ненависть, яку Марк Твен усе своє життя відчував до расової дискримінації, безумовно, вперше зародилася в його душі завдяки спогадам дитинства.
Однак, не варто вважати ,,Пригоди Тома Сойєра” суто автобіографічною повістю, адже дуже непросто помітити в цій книзі межу, за якою закінчується реальність і починається казка, цікава, весела, немовби її написали самі підлітки.
Побутує думка, що Марк Твен перший серед американських письменників зумів глибоко показати психологію дитини, її радощі й переживання у всій своїй зовнішній непослідовності та внутрішній цільності. В його творі діти й дорослі часто не можуть порозумітися між собою. Це яскраво й переконливо показано в тій моделі педагогіки, якою керуються дорослі. Якщо основою обивательського існування є насильство над природою, то основою псевдопедагогіки – насильство над дитиною. Найрадикальнішим засобом переконання, з точки зору місцевих вихователів із Сент-Пітерсберга, є дрючок і потиличники. Євангельський вислів „Хто жаліє дитя, той губить його”, який систематично цитує тітонька Поллі, покладено в основу всього виховання. Крім фізичних методів примусу, є й духовні – зазубрювання біблійних текстів, повторення прописних істин, що перетворює нормальних дітей у бовдурів або лицемірів. І діти бунтують, вдаючись до відчайдушних витівок, жертвами яких стають дорослі. Прикладом може послужити епізод, коли іспити в міській школі закінчуються трагікомічним фіналом: з горища на голову вчителя спускається кішка і знімає лапами перуку, що ховала його лисину: ,,Якраз над головою вчителя в стелі був отвір, і через нього повільно спускалася кішка на мотузку... вона вигиналася всім тілом і тяглася вгору, намагаючись піймати лапами мотузок, а ловила тільки повітря. Мить – вона у відчаї схопила пазурами його перуку і разом зі своєю здобиччю була миттю втягнута в отвір на горище. А навколо голого черепа Доббінса несподівано розлилося сяйво, бо син маляра позолотив йому лисину” [26, 125].
Особливою невгамовністю відзначався, як неважко здогадатися, Том. Вдача непосидючого витівника Сойєра видається дещо суперечливою. Попри весь прищеплений дешевими пригодницькими творами романтизм і схильність до буйної фантазії, він – ділова людина, яка в потрібну хвилину виявляє справжню кмітливість. Та величезна перевага Тома над дорослими полягає в тому, що практична вигода для нього – не самоціль. Його захоплює сам процес долання перешкод, втілення в життя всіляких вигадок. Навіть пошуки скарбу цікаві не стільки практичним результатом, скільки можливістю зазнати дивовижних, ризикованих пригод: ,,У житті кожного нормального хлопчика настає пора, коли він зазнає непереможного бажання копати землю, щоб знайти заховані скарби. Це бажання охопило одного дня і Тома… Наступного дня о дванадцятій годині хлопці знову прийшли до сухого дерева, прихопивши з собою інструменти. Том нетерпляче поспішав до зачарованого будинку…” [26, 135].
У такий спосіб Марк Твен підводить читача до думки про те, що життя може бути прекрасним і захоплюючим, що чари приховані в найбуденніших речах і що Том має рацію, коли шукає в житті чудес і не мириться з сірим обивательським існуванням.
Водночас із розвитком сюжету книги ми бачимо, що реальність ставить героя перед серйозними моральними проблемами, як, наприклад, в епізоді вбивства Робінзона. Злочин учинив індіанець Джо, проте він утік від заслуженої кари й звинуватив у всьому ні в чому не винного Поттера. Випадково ставши свідком убивства на цвинтарі, Сойєр перемагає страх і викриває в суді справжнього злочинця, тим самим рятуючи чесну людину від шибениці: ,,Слухачі затамували подих, але Том не міг вимовити жодного слова. Проте за мить-другу хлопець трохи опанував себе і спромігся сказати так, що дехто в залі навіть почув його... Том почав – спершу нерішуче, потім поступово захопився. Розповідь його полилася жвавіше. Незабаром у залі суду не чутно було жодного звуку, крім його голосу. Роззявивши рота публіка ловила кожне його слово” [26, 133].
Таким чином можемо констатувати, що з появою „Пригод Тома Сойєра” в історії американської дитячої літератури вперше з’явилася книга, де показується, що чесність і порядність – це не синоніми нудьги, і що джерелом гуманістичних почуттів є не проповіді священника, а щирість і прагнення юного серця до пошуків істини. В основі повісті лежать не комічні трюки професійного веселуна (хоча в ній є жарти, що викликають сміх) і навіть не викриття затхлого побуту американської провінції, а щось майже небачене в літературі США ХІХ століття. Найважливіша особливість твору полягає в тому, що гумор стає в ньому одночасно засобом реалістичного розкриття психології людини та засобом поетизації життя.
Американське літературознавство тривалий час схильне було розглядати образ Тома Сойєра в плані, близькому до вульгарно-соціологічного. В героєві книги підкреслювалися риси маленького ділка, його презентували як своєрідну мініатюрну ,,модель” типових американських бізнесменів. Хіба не мріє Том розбагатіти за допомогою скарбу? Хіба не шукає він вигоди від фарбування паркана? Хіба не скуповує квитків, які дають право посісти почесне місце в недільній школі? На наш погляд, такий підхід до трактування образу дитини є абсолютно хибним. Чарівність повісті полягає не в змалюванні корисливості хлопчика, більше того, вона не вичерпується вмінням автора захопити читача описом дивовижних пригод героїв. Повість про Тома – це в першу чергу розповідь про ідилічно щасливе, сповнене поезії життя дітей на лоні природи. З бездоганною правдивістю автор відтворює внутрішній світ юних людських істот, які ще не втратили душевної чистоти й поетичної спрямованості. Марк Твен демонструє геніальну здатність розуміти дітей, знання їхнього характеру, їхньої психології. Те недобре й небезпечне, що зустрічається на шляху непосидючих витівників, у даній повісті позначене умовністю, характерною для пригодницької літератури, – тому воно не лякає по-справжньому. Реалістичне ж відтворення дійсності, безсумнівно присутнє в творі, настільки тісно пов’язане з твенівським гумором, що дарує читачеві швидше тепло і радість, аніж стурбованість протиріччями життя.
Гумор у ,,Пригодах Тома Сойєра” грає важливу роль, бо без нього вони б звучали сентиментально й фальшиво. Саме гумор надає постаті головного героя, а також деяким іншим персонажам, правдивості, душевної глибини. В повісті оспівується прекрасне вільне життя, а сміх, забарвлений ліризмом, служить виявом симпатії до простих і добрих людей. Марк Твен був першим американським художником, який примусив гумор служити завданню утвердження цінності людських чеснот і краси життя, а властивий письменникові величезний талант гумориста-психолога й гумориста-поета допоміг йому створити повість надзвичайно великого естетичного значення. У підсумку, завдяки любовно виписаним образам дітей, які не втратили здатності щиро й безкомпромісно любити життя в усіх його проявах, митцю вдалося зобразити світ щасливіший, радісніший, ніж той, який він бачив довкола себе.
Над романом ,,Пригоди Гекльберрі Фінна” (1885) Марк Твен, як уже зазначалося, працював майже десять років, плануючи написати свого роду продовження повісті про Тома Сойєра. Ці роки були сповнені важкими творчими пошуками й болісними сумнівами, але час не пройшов марно. Письменник сказав ще одне нове слово в американській літературі ХІХ століття.
Уявлення, ніби книжки про Тома й Гека – близнюки, невиправдане, хоч би як багато спільного було в цих творах. Якщо читати роман ,,Пригоди Гекльберрі Фінна” одразу після ,,Пригод Тома Сойєра”, то різниця між ними просто дивовижна. Насамперед у манері розповіді: сонячно-безтурботній, жартівливій у повісті й сумній, навіть драматичній у романі. Основне звучання книги, в центрі якої стоїть Гек – раніше малопомітний Томів товариш, – сатиричне. Сатиричний (і водночас страшний) образ Гекового батька, що сприйняв численні вади рабовласницької, а разом із тим і буржуазної Америки. Сатиричні образи ,,короля” й ,,герцога”, в невситимій жадобі яких відбиті визначальні особливості вже зміцнілого капіталістичного суспільства США. Однак роман не можна назвати суцільно викривальним. Провідну роль у книзі відіграють образи людей прекрасної душі – самого Гека та його друга негра Джіма. Але якщо в ,,Пригодах Тома Сойєра” позитивним персонажам протистоять здебільшого нікчемні й позбавлені впливовості обивателі, то в ,,Пригодах Гекльберрі Фінна” головні герої змушені стикатися з недругами, які мають безсумнівну здатність творити зло великого соціального значення. Таким чином, те чорне, хижацьке, нелюдське, що існує в світі, постає в романі як цілком реальна сила, що заважає жити рядовим американцям, завдає їм горя й нещасть.
На нашу думку, в загальному настрої книги є два начала: сатиричне й ліричне. Як відомо, Марк Твен у своїй творчості в цілому спирався на основні принципи реалістичного відтворення дійсності. Та в романі про Гека він виступає як письменник, у художній манері якого реалізм і романтичні тенденції тісно переплітаються. ,,Пригоди Гекльберрі Фінна” – неперевершений зразок американської прози ХІХ століття, в якому одночасно викривається зло темних сил і оспівується духовна краса, втілена в конкретних і цілком реалістичних людських типах. Особливо ж вагомим є значення образу Гека, одного з найвизначніших героїв, будь-коли створених американськими письменниками. Вважаємо, що Е.Хемінгуей мав усі підстави відзначити унікальну цінність роману сказавши, що сучасна література США ,,вийшла з єдиної книжки Марка Твена, яка називається ,,Гекльберрі Фінн”.
Свого часу твенознавство доклало багато зусиль, намагаючись викривити справжній характер цього героя. В численних дослідженнях часто ігнорували реальний смисл тієї інстинктивної пошани, яку викликає в Гека жага свободи, що живе в серцях народу, і яка примушує його стати, незважаючи на всі сумніви й труднощі, однодумцем негра Джіма, коли той намагається розірвати пута рабства. Саме тому дехто з зарубіжних критиків виступає апологетом не дуже вдалого фіналу роману, де автор, невиправдано повертаючись до тенденцій, що подекуди проглядають у ,,Пригодах Тома Сойєра”, змальовує Тома бездушним шукачем традиційних романтичних забавок, а Гека – зброєносцем свого активнішого друга, позбавленим самостійності, бо такий поворот у заключній частині книги трохи приглушує пристрасне волелюбне звучання основних розділів твору.
Деякі американські літературознавці зображують Гека людиною, настільки обтяженою вимогами людської совісті, що нібито єдине його бажання – звільнитися від будь-яких етичних міркувань, зовсім забути про муки сумління. Подібні мудрування не просто суперечать цілком очевидному змістові роману. Їх завдання теж полягає в тому, щоб ,,очистити” один із найкращих в історії американської художньої прози творів від закладеної в ньому ідеї, а заразом підірвати значення морального начала, властивого кожній великій літературі.
Практика ж доводить, що перечитуючи ,,Пригоди Гекльберрі Фінна”, найчастіше з непідробним хвилюванням зупиняєшся саме на тих сторінках книги, де розкривається боротьба суперечливих тенденцій у душі героя, а саме звичного для оточення примиренського ставлення до рабства і взагалі до насильства над людьми та властивого хлопчикові інстинктивного бажання кинути виклик несправедливості в американському суспільстві. Ця боротьба показана з великою психологічною переконливістю, зокрема тому, що оповідь про неї забарвлена як сатиричними, так і ліричними інтонаціями. Гек часто показаний щирим, цілком правдоподібним прихильником хибних, традиційних для півдня США, поглядів на рабство, однак іноді його залежність від звичних антинегритянських поглядів зображена в гротескно-гіпертрофованому вигляді, аби фальш їх виступала особливо випукло. Водночас герой постає перед читачем як людина, здатна пожертвувати собою заради свободи втікача Джіма, а значить в ім’я добра і справедливості. Знамениті слова Гека про те, що він швидше піде до пекла, ніж зрадити свого друга негра – це виклик жорстким законам рабовласницької країни й антигуманним доктринам тогочасної церкви. В такому контексті виникає цілком логічне питання: які ж фактори сформували досить своєрідне світобачення дитини? Відповідь на нього можна знайти, уважно познайомившись із життєвими перипетіями героя роману.
За сюжетом Гек Фінн переживає набагато більше пригод, ніж його друг у попередньому творі, однак не всі вони пов’язані з авантюрами та розвагами. Якщо Том Сойєр тікав на острів просто заради гри, бо мав непосидючу вдачу, то Гек зовсім інший і за характером, і за вихованням. Та й яке там виховання! Вдова Дуглас, яка вирішила всиновити малого волоцюгу, змушена була пояснювати йому абсолютно все: навіщо люди вмиваються, чому в церкві не можна жувати тютюн і ловити мух і т.д. У неї це виходило не дуже вдало, бо Гек любив ліс, річку, свободу і його не спокушали ні смачні обіди, ні турботи вдови: ,,Я намагався, але нічого не виходить, Томе. Це не для мене... Я не звик до цього. Вдова добра, ласкава, але терпіти я не можу їхніх порядків!.. З погребів я не з’їжджав уже, здається, цілі роки! Та ще ходи до церкви. Ненавиджу нудні проповіді, - там навіть не можна ні мух ловити, ні гумку жувати...піди й попроси вдову, щоб лишила мене на волі... я люблю цей ліс, цю річку, ці порожні діжки...” [26, 194].
Не бажаючи миритися з умовностями світу дорослих, хлопець обирає шлях втікача. Гек самотній і, власне, нікому не потрібний, тому притулком для нього стає пліт.
Отже, основу книги про Гекльберрі Фінна становлять мандри, що завжди обіцяють захоплюючі пригоди. Такий хід використаний автором не випадково. У світовій літературі він зустрічається ще відтоді, як на пропалених сонцем іспанських дорогах з’явилася худа, висока постать доброго лицаря Дон Кіхота верхи на Росінанті та його осадкуватого слуги Санчо Панси на віслюку. Так само, як і твір Сервантеса, роман про Гека – це роман дороги. А річка, по якій вони з Джімом пливуть, – це величний світ поезії, який ніколи не підкориться нудній містечковій повсякденності. Хлопчику-напівсироті й негру-втікачу добре в цьому світі, хоча сприймають вони його по-різному: для дорослого Джіма дорога – це небезпечний і важкий шлях до свободи, для малого Гека – природна форма існування.
Спочатку плавання здається героєві дивовижною розвагою. Та зустріч із Джімом, а також усе побачене й пережите разом із ним, перетворює ситуацію гри, знайому нам ще з ,,Пригод Тома Сойєра”, на ситуацію морального вибору. Пропливаючи одне за одним маленькі містечка рабовласницького Півдня, Гек бачить те, що не повинна бачити і знати дитина: то бундючний полковник Шерборн посеред білого дня вбиває безневинного старого Богса; то сім’ї Гренджфордів і Шепердсонів винищують одна одну, ворогуючи між собою, хоч ніхто не пам’ятає, з чого все почалося; то два пройдисвіти, ,,герцог” і ,,король”, брехнею змушують Гека з Джімом взяти їх на пліт, де безперестанку затівають свої іноді кумедні, а частіше мерзотні афери…
Серед цих злих, напівбожевільних і жорстоких людей тільки Гек і Джім зберігають людську подобу. Вони уособлюють усе те, що робить людину людиною: доброту, вірність, тверезий розум, уміння вистояти за тяжких обставин. У підсумку в уявленні малого Гека світ, населений дорослими, постає як ворожий, бо він змушує завжди бути напоготові. Тільки на плоті хлопчик почувається вільно, легко й затишно. Цей пліт стає високим символом, завдяки якому виявляється справжня гуманістична суть людини. Як тільки герої відштовхуються від берега і виходять на швидку течію, одразу зникають всі забобони, вся жорстокість і ненависть, поширені в суспільстві, а натомість з’являються такі поняття, як дружба і взаємоповага, які дозволяють, мабуть, уперше в житті рабу-втікачеві Джіму відчувати себе рівним із представником білої раси Геком. При цьому хочемо звернути увагу на той факт, що атмосфера рівності й братерства виникає в першу чергу завдяки інтуїтивно толерантній поведінці хлопчика, не зіпсованого егоїзмом та штучно виплеканою в американському суспільстві ідеєю расової вищості.
За час подорожі перед очима Гека проходить величезна й така різна Америка, і це змушує його серйозно замислитися над проблемами людського існування. Скільки разів він дивуватиметься з невміння людей жити просто, свої справи вирішувати справедливо й мудро. Саме ці роздуми поступово змінюватимуть його погляди на життя.
На нашу думку, герой твору Марка Твена хоча й знаходиться у віці, коли головні ціннісні орієнтири лише формуються, однак показаний письменником як людина, мудра від природи, наділена глибокими почуттями й підсвідомим прагненням діяти за законами совісті. Один із найсильніших епізодів роману, що водночас і зворушує, і розчулює, пов’язаний з моральним вибором Гека – виказати свого друга Джіма чи врятувати його. Хлопчик, хоча й опосередковано, та все ж виховувався на забобонах свого часу, він щиро вірив у те, що приховувати негра-втікача – смертельний гріх. Коли він замислюється над ситуацією, голос розуму підказує йому якнайшвидше пристати до берега й передати Джіма владі. На щастя, Гек так і не навчився робити те, що вимагають усталені норми й закони. Відчуття справедливості, яке його ніколи не зраджувало, не дозволило хлопцеві виказати людину, котра ділила з ним увесь тягар плавання і свято вірила у вірність дружби. У підсумку над усіма расистськими міфами, над усіма забобонами й хибними переконаннями, що тримали в полоні інколи навіть чесних людей тогочасного американського Півдня, торжествує просте й велике почуття людського братерства, втілене в образі звичайної дитини: ,,Є тут одна річ, про яку, крім мене, ніхто не знає. Справа в тому, що там живе негр, якого я хочу викрасти й звільнити від рабства, і звуть його Джім… Джім старої міс Ватсон…
- Я допоможу тобі визволити Джіма! – сказав Том. Його очі заблищали.” [26, 344].
Гекльберрі Фінн стає справжнім героєм, вступивши в конфлікт із державою, релігією, порвавши з кодексом антигуманної моралі. Він ще не раз виявлятиме шляхетність душі, і читач побачить, що його внутрішня щедрість безкорислива, бо серед численних героїв роману, крім, звичайно, Джіма, він потребує допомоги більше за всіх, а йому й на думну не спадає розраховувати на чиюсь підтримку.
Життя Фінна на Міссісіпі дуже складне, і в цьому ми неодноразово переконувалися. Та коли наприкінці книги з’являється Том зі своїми витівками й вигадками, тональність роману змінюється, і читач знову потрапляє в царство гри, для якої Гек уже, мабуть, надто дорослий. Тому епізод звільнення Джіма, яке Том здійснює за канонами пригодницьких книжок, видається повторенням досягнутого. Не випадково Е.Хемінгуей продовжив свій вислів про роман ,,Пригоди Гекльберрі Фінна” саме так: ,,Якщо будете її читати, зупиніться на тому місці, де негра Джіма викрадають у Гека. Це і є справжній кінець. Все решта там надумане. Та кращої книги в нас немає. З неї вийшла вся американська література. До ,,Гекльберрі Фінна” нічого не було. І після неї рівноцінної книги не з’являлося” [29, 13].
Підсумовуючи хочемо наголосити: значення охарактеризованих творів визначається перш за все тим, що в них світ дорослих з його проблемами, протиріччями й вадами постав більш зримо завдяки безпосередньому й безкомпромісному дитячому сприйняттю, яке надзвичайно імпонувало авторові й допомагало в демонстрації ним власної життєвої та письменницької позиції. Протягом усього життя Марк Твен зберігав чесність, принциповість, любов до людей, незалежно від кольору їхньої шкіри. Гуморист, сатирик, він ніс людям велику віру в перемогу гуманістичних ідеалів над силами зла, обстоював своє право на критику негативних сторін дійсності в рідній країні, яку любив і хотів бачити кращою. Для нього саме життя стало університетом художньої майстерності. Письменникові якимось чином вдалося не розгубити серед реалій дорослого існування цінності особливого світу дітей – щирість, безпосередність вражень, віру в справедливість і перемогу добра. Твену подобається розкотистий сміх, тому саме в його особі Америка – щира й безпосередня – стверджувала себе в світовій літературі. Митець, як і його малі герої, не приймав лицемірної моралі обивателів, все штучне й надумане викликало його протест. У підсумку основною особливістю гумору Марка Твена стало руйнування умовностей і традицій, що дають хибне уявлення про навколишнє життя. Щоб досягнути бажаного ефекту, автор створює у своїх творах образ простодушної людини, простака, який бачить світ без прикрас і наївно розповідає про свої життєві враження. Таким героєм, як правило, стає дитина, і це не випадково. Завдяки дитячим образам письменник зумів з непідробною правдивістю оголити численні недоліки, вади, навіть протиріччя американського способу життя, протиставивши їм повсякденні людські радощі, основані на вимогах серця принципи моралі, незмінні протягом віків духовні цінності.
Розділ 3. Функціональна роль та особливості художнього відтворення дитячих образів в українській прозі другої половини ХІХ століття
Доля дитини в усі часи цікавила видатних письменників світової літератури, адже саме на зорі життєвого шляху закладаються підвалини світоглядних переконань, ціннісних орієнтирів кожної особистості. Не оминали означеної теми й визнані майстри вітчизняної словесності.
Як специфічна галузь мистецтва, українська література для дітей з’явилася лише в XIX столітті, однак відразу продемонструвала свою значимість. На її формуванні позначився вплив прогресивних педагогічних ідей, фольклору, музичного, художнього й театрального мистецтва. Саме такий характер мали твори багатьох поетів та прозаїків того часу, серед яких, безсумнівно, чільне місце займає Борис Грінченко. Він увійшов в історію української літератури як один із перших письменників, котрі писали про дітей і для дітей. Будучи талановитим педагогом, митець усім серцем прагнув виховати покоління справжніх патріотів своєї батьківщини, людей чесних, всебічно розвинених, культурно сформованих, які б вільно оволодівали знаннями, незалежно від соціального статусу чи матеріального становища. Задля досягнення своєї мети письменник ладен був долати будь-які перешкоди, а їх життя ставило немало, починаючи з дитячих років.
Народився Борис Грінченко 9 грудня 1863 року, на Харківщині. Йому пощастило з’явитися на світ у родині, яка більш за все цінувала не дворянське походження чи сімейний прибуток, а книги. Тому й малий Борис ледь не побожно ставився до друкованого слова. Велика батьківська бібліотека була його першим університетом, пробудила потяг до знань, а пізніше й до власної творчості. Уже в ранньому дитинстві Грінченко пробує писати вірші російською мовою, „видає” сімейний рукописний журнал російською та українською мовами (його читачами були три сестри та молодший брат), згодом, під впливом поезії Тараса Шевченка, пише вірші по-українськи. З 1874 року Грінченко навчається в Харківській реальній школі, що давала основи різних наук та по закінченні право вступати до вищого інженерного закладу. Але склалося по-іншому. Захопившись романтикою революційної боротьби, юнак потрапляє до в’язниці за зв’язок із підпільною організацією. Наслідки були досить сумними – виключення з п’ятого класу реальної школи, підірване здоров’я та роки злигоднів і важкої праці в подальшому житті. І хоча Борис Грінченко вже більше в жодному учбовому закладі не навчався, однак це не завадило йому стати надзвичайно освіченою людиною, авторитетним науковцем, видатним педагогом та відомим письменником.
Доля дитини, її думки й почуття, її маленькі радості чи велике горе ніколи не залишали Грінченка байдужим, зримо поставали зі сторінок його численних оповідань. Написані твори прозаїк відразу ж використовував у педагогічній діяльності – читав учням, аби виховати в них кращі моральні якості. Особливо Грінченка хвилювало питання відбору матеріалу для дитячої прози. І як педагог, і як батько (бо мав доньку Настю) він був переконаний, що від маленького читача не варто приховувати темні сторони життя – важливіше виховувати співчуття до людських страждань.
Так, в оповіданні ,,Дзвоник” письменник знайомить нас із юною героїнею Наталею, яку добрі люди з села помістили в міський сирітський дім. Унаслідок повсякчасного пригнічування особистості, її зарегламентованості дівчинка втрачає живу душу, перетворюється на автомат, з якого вибито волю та здатність мислити. Дзвоник же, що шістнадцять разів дзвенить протягом дня відповідно до запровадженого режиму, стає для героїні символом постійного нагадування про зайвість усіх поетичних рис, дарованих людині від народження. Наталі здавалося, що ,,вона й не живе. Вона слухається – дзвоника” [10, 142]. Навіть коли дівчинка спиталася в ,,начальниці”, чи можна їй втопитися, на що остання відповіла відмовою, героїня сприйняла це цілком слухняно, бо її було навчено не протестувати...
Зовсім інший психологічний тип дитини змальовує Грінченко в оповіданні ,,Олеся” – його героїня не побоялася завести татарський загін у драговину і потім заявити: ,,Я не поведу вас далі, хоч би ви убили мене. Я вас, вороги, завела у цей ліс, і ви не вийдете відціль” [10, 150]. Олеся здійснила героїчний вчинок, тим самим утвердивши патріотичну ідею відданості своєму народові, яка мала виховати в юного читача гордість за звитяжні сторінки української історії. „Кожен чоловік повинен боронити від усякого ворога рідний край, не жаліючи свого життя”, – говорить в оповіданні дід Данило. А вже після того, як його онука Олеся загинула, він повторює знову: ,,Кожен повинен боронити свій рідний край, не жаліючи життя! Дай, боже, всякому такої смерті!” [10, 151].
В оповіданні „Каторжна” письменник майстерно розкриває беззахисність та вразливість людської душі. Після того, як у дім напівсироти Докії ввійшла лиха і люта мачуха, дівчина враз замкнулася в собі, перетворилася на „каторжну”. В такий спосіб Грінченко показав реакцію на відсутність ласки, доброти по відношенню до героїні, тоді як сама Докія могла б наділити цими якостями багатьох. Твір закінчується трагічно – після зневаження її шахтарем Семеном, дівчина мститься відступникові й гине. Гине лише тому, що й у ту фатальну мить свого життя пройнялася вболіванням за людей, котрі виявили до неї таку жорстокість і черствість. ,,За що?” – таке останнє запитання, з яким помирає Докія і яке рефреном повторює автор, спонукаючи читачів замислитися, чому ,,стільки муки, горя та сліз додають людям люди” [10, 144] та чому душа не завжди відкрита співчуттю.
Цей мотив, актуальний для всіх часів, звучить і в оповіданні ,,Украла”. Грінченко знайомить нас із боязкою, беззахисною та вразливою дівчинкою Олександрою, дочкою сільського писарчука-п’янички, яка не витримавши відчуття сильного голоду, вкрала у своєї однокласниці й товаришки Пріськи шмат хліба. ,,Я їсти хотіла. У нас... у нас... нема чого їсти... Батько нічого... не приносять з волості... усе пропивають... Ми їмо су... су... сухарі вже другий тиждень” [10, 159], – пояснює свій вчинок дівчинка. В такій ситуації захоплення викликає мудрий вчитель, який, на наш погляд, є носієм авторських педагогічних переконань. Він вирішив проблему так, щоб у голодної Олександри, котру впіймали за крадіжкою їжі, не травмувалася душа, щоб не виросла з неї ще одна ,,каторжна”.
В оповіданні ,,Сама, зовсім сама” письменник розповідає про сільську дівчину Марисю, яка разом із матір’ю втекла з села від злиднів, але невдовзі осиротіла. Вона залишається одна у великому місті; на намір вдатися до родичів за допомогою сама ж собі й відповідає: ,,У самих у їх не гурт чого є...” [10, 72]. Шукаючи роботу, Марися звернулася до лакея пані Лопуцької, однак незадоволений квартиронаймач відказав: ,,Усі ви – зараз! Тільки гроші вмієте брати! ...Ну таких вас багато! Не треба нам наймичок” [10, 75]. У підсумку, поневіряння шістнадцятирічної дівчини привели її під колеса поїзда. Письменник одним реченням створює символічну картину, сповнену соціального й суспільного протесту: ,,Тільки тепла кров з безголового трупа обризкує колеса поїздові, а той біжить далі закривавлений” [10, 84]. Читач знову стає свідком трагічної долі юної істоти, як це вже спостерігалося в попередніх творах.
На нашу думку, Грінченко не випадково акцентує увагу на байдужому ставленні дорослих до долі дітей. Відтворюючи ситуації, які можна назвати типовими для ХІХ століття, він тим самим вказує на масовість ганебних явищ, корені яких живляться антигуманними законами суспільства, намагається пробудити людську свідомість та вказати на можливі шляхи знищення соціального зла.
Вагомий внесок у скарбницю дитячої літератури зробив і Михайло Коцюбинський. До класики жанру заслужено відносять три оповідання письменника: „Харитю”, ,,Маленького грішника” та „Ялинку”. Знайомлячись із ними, починаєш краще розуміти справедливість оцінки, даної українському прозаїку М.Горьким: „У світі ідеї краси і добра він „своя” людина, рідна людина, і з першої зустрічі він будить жадобу бачити його якнайчастіше, говорити з ним більше. ...Він якось особливо близький до хорошого, і в ньому кипить органічна гидливість до поганого. В нього тонко розвинена естетична чуйність до доброго, він любить добро любов’ю художника, вірить у його переможну силу, і в ньому живе почуття громадянина, якому глибоко і всебічно зрозуміло культурне значення, історична вартість добра” [8, 5]. Дійсно, у своїх творах Коцюбинський розглядає дитину не лише в певних життєвих ситуаціях, а й заглиблюється у її внутрішній світ. А тому, що він „якось особливо близький до хорошого”, то бачить там тільки гарне.
Першим дитячим оповіданням у величезному художньому доробку митця стала „Харитя”, якою захоплювалися вже сучасники письменника: „У такій невеличкій приповістці ще такого багато сказано! Та як сказано! Чистою, як кринична вода, народною мовою; яскравим, як сонячний промінь, малюнком; невеличкими домірними нарисами, що розгортають перед очима велику – безмірно велику – картину людського горя, краси світової, виявляють бездонну глибину думок, таємні поривання душі, забої невеличкого серця!.. Та так тільки справжній художник зможе писати!” [41, 6]. Твір починається простим малюнком, що зображує хату бідної селянської сім’ї, в яку прийшло нещастя: помер батько, тяжко захворіла мати, а всі турботи лягли на плечі восьмирічної дівчинки. Вона хоч і через силу, та все ж справляється з домашньою роботою. Але як же бути з хлібом, що осипається в полі, адже події відбуваються саме в жнива?
Любов до матері, почуття відповідальності маленької трудівниці за долю сім’ї підказують дитині вихід із тяжкої ситуації – треба самій вижати лан, попросити хрещеного батька звезти хліб у стодолу, і тоді „вичуняє мати з радощів... і не загинуть вони зимою з голоду” [24, 42]. Ця робота для Хариті виявилася непосильною, та дякуючи людям, хліб не лишився в полі.
Своє оповідання Коцюбинський не випадково назвав іменем маленької героїні. Письменник зі щирою симпатією ставиться до неї: для змалювання зовні